СЬОГОДНІ 10 РОКІВ

з того моменту, як ти востаннє вдихнула. Пасхальні дні 2014 року, початок війни вдома, твоя тривога з приводу «Як же ви тепер без мене» і твоя остання усвідомлена фраза: «Яка ж ти в мене вже доросла»...

Я боялася плакати біля тебе і стримувала ридання в горлі, до болю. Мені було фізично боляче мовчати, і коли я виривалася з дому, я ридала вголос, випускаючи крик назовні.

Вона відходила з болем. Останні два дні вона глибоко спала, але реагувала на наші слова та дотики. Мій тато був з нею і вдень, і вночі. Саме при ньому вона пішла. А я за 15 хвилин до цього все ж таки поїхала на роботу, відкривши настіж двері на балкон в її спальні і сказавши: «Мамочко, якщо хочеш, я тебе відпускаю»...

Дивно плине час. В одних випадках він тягнеться, як мед, не розпадаючись навіть на дрібні фракції, а в інших пролітає в одну мить. 10 років! Це ціла школа від початку до кінця. Це шлях від першокласника до випускника. А тут все, як один день, ніби це було ще вчора, і я досі відчуваю поруч аромат її парфумів. Я пам'ятаю її манікюр і зачіску, яку їй зробили за чотири дні до цього. Вона хотіла бути красивою. Вона знала, що йде, а я ні. Це несправедливо. Як і все життя.

Бог не обіцяв нам справедливості чи безпроблемного життя. Саме з того моменту, як ти приймаєш Бога у своє серце, і починаються справжні життєві пригоди та випробування. Але Бог пообіцяв нам воскреснути і бути поруч із тими, кого ми любимо і любили.

За ці 10 років сталося стільки всього, але я не можу про це написати і розповісти. Мені ніби ворожою ракетою розірвало м'яз, який пише всередині мене. Немає сил підняти руки над клавіатурою і змусити пальці літати по клавішах.

10 років. Побачимося, Ма. Все розкажу при зустрічі.

Твоя Ната Че.